Історія бере свій початок ще з молодості моєї бабусі. Вона тоді жила у селі. На той момент була одружена і виховувала маленького сина. Село було невелике. Сусідами моєї бабусі були дві рідні сестри. Одна старша за іншу на два роки. Старшу звали Ганною, молодшу – Уляною. Обидві дівки були гарні, хлопці бігали за однією, за другою. Але так цікаво сталося, що сестри полюбили одного й того самого хлопця. А самому нареченому сподобалася старша Анна. Він став до неї доглядати, на танці ходили, з них і додому проводжав. Ночі проводили разом, на зірки дивилися. Загалом, любили вони одне одного. Часу трохи минуло, то стали молоді про весілля говорити. І батьки були зовсім не проти, щоб весілля відбулося, тож потроху почали готуватися до нього. Час гулянь призначили на осінь – наприкінці жовтня. Уля в цей час ніяк не могла змиритися з весіллям. Вона дуже любила Петра – так звали нареченого її сестри Анни. Їй дуже не хотілося, щоб їхнє весілля відбулося. Ось уже й наближався день весілля. Уляна зібралася з духом, підійшла до Петра і все розповіла. Сказала, як вона його любить, умовляла, щоб він не одружився з її сестрою. Клялася, що все життя робитиме все так, як він захоче і любитиме його до останнього дня. Хлопець вислухав Улю і сказав їй, що любить Анну, а Уляну просив заспокоїтись.
Мовляв, дівка молода, знайдеш ще гідного нареченого, який носитиме на руках. Петро обіцяв, що ця розмова залишиться між ними. Уляні від цього не стало легше, плакала вона ночами. А тут і день весілля настав. Наречена була красивою, поруч жених Петро ошатний, мужній, всі довкола щасливі. Весілля було пишним. Народу було багато, усі гуляли, пили за здоров’я молодих. Навіть із сусідніх сіл люди приходили. Тільки Уля сиділа і гірко плакала. Петро бачив її стан, і добре розумів, чому вона така. А гості всі думали, що вона так журиться від того, що тепер сестра її старша житиме від неї окремо. Весілля скінчилося, всі розійшлися по хатах. Молодята пішли у свій дім! Вони мали першу шлюбну ніч. А Уля в цей час почала у віконце підглядати за молодятами. І побачила, як Петро Анну поцілував і обійняв. Розлютилася і почала тихенько нашіптувати: «Проклинаю вас, молодята. Нехай станеться так, що ви довго не проживете разом, щоб чоловік загинув, щоб щастя в цій родині не було. Нехай діти народяться хворими, а батьки ваші щастя від онуків не отримають!», – сказала вона такі страшні слова і втекла. Минуло близько 45 років. Моя бабуся ще в молодості із чоловіком і вже двома дітьми до міста перебралися. Але іноді вона навідується до того села, на цвинтарі, де її родичі поховані. Вона доглядає їхні могили та й просто згадує. Ось і зараз вона вирішила поїхати на той цвинтар. Побачила вона там самотню бабусю, що сиділа біля могилки. І впізнала моя бабуся в цій старенькій Уляну.
Advertisements
Розговорилися вони з нею. Уляна впізнала бабусю. Почали розмовляти і про життя моєї бабусі, і про життя сестри Уляни: — Життя моє перетворилося на жах. — промовила Уляна. – Гріх я на себе страшний взяла. Я ж на весіллі тоді сестрі своїй рідній прокляття побажала на її нову родину, а воно все проти мене обернулося. В Анни в житті все чудово. А ось я зустріла гарного хлопця. Життя наше відразу ж не склалося. З’явилось у нас троє дітей. Старший син потонув, середній від хвороби у 5 років помер, а молодшого я берегла, як могла. Чоловік мій на роботі під комбайн потрапив та загинув. А мені довелося одній молодшого виховувати. Тяжко без чоловіка, але я справлялася. І знаєш, що? Виріс він бовдуром. Судимість у нього. Сидить у мене на шиї. Лупить сильно. Грошей на випивку просить. — Так, покарав тебе Господь за твої слова жахливі на адресу сестри, — сказала моя бабуся. — Тім, а давай сина хрестимо. Тож уже не ті часи, що двадцять років тому. Он і твій батько на Великдень до церкви заходить. Ну давай? – просила чоловіка. Але той був непохитний. – Батько як хоче, а я до церкви не зайду. Це не моя віра. Хто, скажи, бачив Бога? І я не бачила. Але всі говорять… а чи мало що про нас із тобою можна почути? Я вірю тільки в те, що бачу і чую на власні очі. І більше ні в що… – Сама себе я покарала. Я тоді, коли проклинала молодих, дивилася на них у ліжку та помітила, що в кімнаті дзеркало велике стояло. А у ньому я своє відображення побачила. І знаєш, що я тим часом шепотіла? А те щоб син Ганни вбив її. Це виходить, що дзеркало прокляття на мене відбило. Значить, не довго мені залишалось. Син мій мене і зі світу зведе скоро! Після цих слів Уляна у сльозах пішла з цвинтаря. Так от і виходить, що ніколи нікому не бажайте зла, все потім вам повернеться бумерангом!